14.02.2021
Гамаліївка – село в обіймах вікових лісів та річки Шостка. Відомою на всю країну цю територію зробив Гамаліївський монастир – оборонна споруда, єдина в Україні усипальниця двох гілок гетьманського роду. Вибір гетьмана Скоропадського перетворив Гамаліївку на територію, яка вже може претендувати на статус центру розвитку туризму та рекреації Сумщини. Стіни монастиря-фортеці бережуть найстаріші секрети Сіверщини. Частину з них нам розкажуть самі гамаліївці.
Тетяна Олексіївна Сподарець народилась, навчалась, виросла в Гамаліївці. Звідси вона й до інституту пішла та повернулась в рідне село працювати й жити.
«Я пішла до школи в 1953 році. Тоді вже батьки мені довіряли ходити до церкви самостійно, відпускали мене туди саму.
І ось найперший, найбільш яскравий спогад, який залишився в мене на все життя це – Страсний Четвер.
Це той день, коли люди виносять вогники в спеціальних дерев’яних ліхтариках. Всередину ставили свічечку, яка не гасла. А ще використовували лампу настільну на керосині. Скло виймали,а в середину також вставляли свічечку», – говорить пані Тетяна про спосіб, у який вона дитиною доносила додому з церкви благодатний вогонь.
В ті час дорога, яка пролягає через Гамаліївку була розташована значно нижче за сучасну: «Низенько-низенько йшла дорога аж до зонівського паркану», говорить пані Тетяна. На місці теперішньої дороги до Сум була висока Левонська гора. «В нашій дитячій уяві це було щось з чимось! Говерла по-Гамаліївськи! Це я так її називаю, а Левонською вона називалась, як орден Левонський, ніби-то через таке ім’я одного з місцевих парубків – шибайголових! Не було точки на цій горі, з якої ми б на своїх «п’ятих точках» ніколи не спускались би дорогою зі школи! Така гора в нас була, це була така розвага понад усе! «Выше крыши!»», – сміється Тетяна Олексіївна.
Коли дерева були з двох боків над цією дорогою, вони утворювали своїми гілками своєрідну арку з двох боків гори. «І ця арка такою дугою створювалась своєрідною. Тоді було так багато людей в селі, кожен ніс ліхтарик.
Це було схоже на якусь факельну ходу європейську! Голова цієї колони була вже біля сільської ради,а хвіст колони спускався ще з гори. І ця вся процесія йшла донизу, до цього мостика…Це було дивовижне видовище, яке захоплювало душу!
А що тоді було з розваг в селі? Адже особливо нічого й не було, і ось щось побачити таке дивовижне раз на рік, це було для нас так багато!», – згадує з теплотою в голосі пані Тетяна. Тоді, наприкінці 50-х років, вона була ще зовсім юною дівчиною: «Нам же хотілося танцювати! А клуб у нас був влаштований так: одні двері до храму, а поруч – інші – до клубу! Ми свічечку в рукав заховаємо, ліхтарик десь також прилаштуємо, а самі – в другі двері, ті, що ведуть на другий поверх! А там – клуб і танці! Танцюємо ми, танцюємо,й дивимось – ага – вже скоро нестимуть вогонь, і хоч танці ще тривають, але нам треба йти!», – наче поринає у той передвеликодній час свого дитинства пані Тетяна. Згадує, як вибігала вона з подружками з тих «танців» щоб приєднатися до колони та «шествувати» разом з односельцями в тій неймовірній колоні Левонською горою та пронести благодатний вогонь рідною Гамаліївкою.
«Ось можете собі уявити таке поєднання церкви і культури? Нас тоді виховували зовсім інакше. Ось наприклад, в 1961 році, коли утворилась в Гамаліївці «зона», люди від церкви не відійшли. Вони не мислили собі своє село без церкви. І вони придбали звичайний будиночок на вулиці Луговій. І от бабуся мені каже: ану бери велосипед, ось ці дерев’яні дощечки бери, прикручуй до велосипеду та вези в церковку. Там треба й паркани городити, й лави ставити…», – описує Тетяна Олексіївна той час, коли вона ще дитиною разом з її однокласниками допомагала дорослим будувати нову церкву.
Згодом ця церква була аж до 2011 року єдиним працюючим храмом в Гамаліївці. «З’їжджалося сюди багато люду, молоді…Коли почалась мода на ті «шутіхи», то стріляти їх до Гамаліївки ходили хлоці з «посьолку». Стріляли й під самою церквою! А «зона» вже працювала. Пам’ятаю, як тоді охоронці «зони» під’їжджали до тієї церкви на чергування, робили облави на тих «стрільців». Спіймали одного, другого серед тих, хто приходив кидати та стріляти ті «шутіхи»! Трохи хлопцям дісталося від тих охоронців палицями по спині, але стрілянина під церквою припинилась! І більше, як «полікували» тих стрільців, ніколи вони не стріляли там. А люди вже через них, через їх стрілянину, боялися вже до тієї церкви ходити!» – розказує пані Тетяна.
Тим часом в інших селах і в Шостці почали з’являтися й інші церкви. Тому прихожан ставало все менше в самій Гамаліївці, каже Тетяна Олексіївна:
В кожному селі при храмі є традиція святкувати власне престольне свято. У нас їх було завжди 2 таких: один з них – Пречиста, 21 вересня, а другий – Харалампія – 23 лютого.
І ось в цю маленьку церкву, в цю хатиночку приїздило священство з усього району, звідусіль, і проводили урочисту Службу Божу. Служив не один лише місцевий священик, а ціла когорта їх. Вони мали зазвичай тричі обходити церкву колом, як на Великдень. І за третім разом освячували будівлю цієї церкви. Я ходила завжди, ніколи не пропускала це свято. Все ж-таки це була така подія навколо нашої маленької церви! Навіть Єпископ Конотопський і Глухівський Інокентій до нас приїздив. Такого маленького зросту, чорнявий. А ще був у нас священнослужитель отець Гавриїл. Він був ще з тих далеких часів. Я його ледве пам’ятаю, а от мої старші товариші краще його знали. І ось цей отець Гавриїл був незвичайною людиною: надзвичайної душевної доброти. І ось діти, з якими я згадувала про нього, мої родичі, сестри мої троюрідні, з таким теплом говорили про того отця Гавриїла, аби ви чули». «Ой,ми ж так бігали до церкви, він же там нам конфетки «всігда» нам давав, він же нам такі гостинчики припасав, той батюшка!», – згадує пані Тетяна захват сестер.
Батюшка Гавриїл похований поблизу церви Священномученика Харалампія з боку річки на кладовищі священнослужителів. «Монашок також ховали на спеціальному монастирському кладовищі, – говорить пані Тетяна. Вона згадує і доріжки, і квіти, якими було прикрашено ці місця. А ще пані Тетяна згадує похорони жінки з роду Скоропадських: «Там три склепа є в нас. І в тих склепах лежать, я так чула, дві жінки та чоловік – Скоропадський сам. Так ось, везли тіло жінки з Глухова кіньми, як говорила мені—школярці тоді наша сусідка. На тих конях були дуги, перевиті чорними стрічками та висіли дзвіночки».
«Все в монастирі доглядалось, оброблялось, адже тоді було натуральне господарство в них. В них мало бути все своє: і город, і прожиток.
Тут у яру та під мостиком був сад монастирський! Так його називали – монастирський сад! Скільки там яблук було! Які там сорти тих яблук були! Смачні, гарні!
Так що вони мали все власне в монастирі», – із захватом згадує Тетяна Олексіївна. На той час поблизу Гамаліївки була річка. Був в Гамаліївці і млин. «Він стояв за парканом церкви Святого Харалампія, – згадує пані Тетяна, – і навіть ступник там був».
Вихід центральний з монастиря був не там, де зараз розміщується прохідна для «зонівських» працівників, а з протилежного боку. Вздовж яру та річки було насаджено монастирські дуби. Довжина насаджень була до 1,5 км та закінчувалась аж на полі. «В мене як раз город туди виходить, я каталась поблизу тих дубів на санчатах, могла й в дуба в’їхати! Ті санчата вбік тоді летіли в один, а ми – діти – в інший! Але прикро, що ці дуби знищують зараз люди. Але ось цього першого ряду ніхто не насмілюється знищити.
Адже – це обличчя села, а там, далі, всередині села,не видно! Ці дуби дуже стародавні, міцні!
Як не дивно, колись на ці дуби нападали якісь шкідники. У нас цей дубовий ряд називався чагар, ті дуби загинули, а ці дуби – вціліли. Шкідників не побоялись! Або їх не влаштувало сусідство з іншими деревами, розумієте? Стоять красені дуби, квітнуть, жолудочки дають, можна збирати під ними!» – з любов’ю дивиться на 300 -літніх сусідів пані Тетяна.
«Монахинь я також пам’ятаю, які після революції були змушені покинути монастир. Жінки залишались жити в селі. Проня Карпівна, наприклад. Також ще одну жінку пам’ятаю в обличчя, а от імена забула вже. Монастир мав свій відбиток на село. Навіть «зона» залишила свій відбиток. Гамаліївку тоді ж знали всі. Скільки сюди людей їхало, скільки приходило! Я сама сюди людям допомагала з Сум добиратися по снігам. Люди тягли не підйомні сумки, валізи…Все дало свій відбиток. Гамаліївка звучала на вустах завдяки церкві і тюрмі. Село звучало на тому фон тоді, а зараз село на фоні монастиря Харалампіївського…», – з любов’ю озираючись навколо рідного села говорить Тетяна Олексіївна.
Пані Тетяна з радістю передала до новоствореного музею Скоропадських реліквії свого роду: «Віддаю з душею мамину сорочку, корсетку, спідничку, фартушок, рушники вишиті, домоткане полотно, половики…Над всім цим – праця моїх рідних. Віддаю деревяні ночви, терницю, бердо, хомут, клещі на нього, батоги, лампади, скриньку нашу з листівками та записами. Знаю, що ці речі тепер точно збережуться. Їм в музеї заповідника буде точно краще, ніж на хаті на горищі в темряві та пилюці. Тепер їх побачать люди, знатимуть, якою працьовитою та красивою була, і є, і буде завжди наша Гамаліївка».
shostkanews.city
Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua
Інші новини:
07.05.2024 Сумська “Берегиня” звертається за допомогою для ВПО
07.05.2024 Обстріл Дружби на Сумщині: що бачили і чули місцеві
07.05.2024 У Конотопі проводять модернізацію системи опалення гімназії
07.05.2024 Один загиблий та четверо поранених: наслідки обстрілів Сумщини військами РФ за минулу добу
07.05.2024 Кролевецький легкоатлет – чемпіон області на дистанції 1500 м