Одружилися в Лондоні, а стали керамістами в Сумах: історія подружжя Горпинченко

15.03.2021

Сумські керамісти Сергій та Жанна Горпинченки особливо уважно ставляться до дрібниць. Саме вони впливають на те, яким буде майбутній виріб і як довго він тішитиме власника. У своїй майстерні «Гаряча глина» вони часом працюють по 36 годин підряд, а ще зберігають уламки посуду та користуються інструментами, від яких у прямому значенні зводить зуби, пише cukr.city.

Дрібниці мають значення

Темно-зелена «десятка» намагається влитися у загальний потік на перехресті 20-річчя Перемоги й Герасима Кондратьєва.

Жанна: Пропускна спроможність тут, звичайно, бажає кращого — якщо чесно, зараз мені трохи лячно, бо вперше в житті буду давати інтерв’ю.

Я зауважую, що вона все-таки смілива жінка бо, на відміну від мене, кермує автівкою.

Жанна: Насправді я не знаю, як можна всюди встигати без машини. Вона дуже виручає, бо ми живемо далеко від майстерні, а замовлень стає дедалі більше. До речі, 15 березня буде два роки відтоді, як ми орендували приміщення для виробництва кераміки. Ну ось, майже на місці, — каже Жанна, коли автівка під’їхала до воріт, за якими заховалося декілька складів та ангарів.

— Сергію, знайомся — це Юля, — говорить керамістка за мить по тому, як ми опинилися в майстерні. Жінка одразу ж розпочинає мініекскурсію:

Жанна: Це — склад усіляких речей, які з тієї чи іншої причини не вдалися, — вона вказує на полицю, де лежать цілком симпатичні, як на мене, тарілочки.

— А що, власне, з ними не так?, — питаю.

Жанна: На колір зверни увагу. Ми розраховували на один результат, а коли глазурі з’єдналися між собою, то вийшло зовсім не те. А ось це було панно, але, на жаль, в печі тріснуло. На кінцевий результат впливає безліч факторів, тому кераміку вважають дуже примхливою і вибагливою панною. Проте, вона і дуже багатогранна.

Розумієте, у цій площині твоя творчість необмежена взагалі нічим: хочеш — роби посуд, хочеш — плитку, мильниці, підсвічники, чаші для кальянів. От Сергій саме зараз їх відливає, — говорить майстриня й тим часом викладає на стіл кілька керамічних риб, які скоро прикрашатимуть інтер’єр одного з сумських магазинів.

— А ось тут у нас напівфабрикати, такі-собі не розфарбовані «ходові варіанти, — Жанна підводить мене до височезного стелажа, — ми робимо їх завчасно, щоб поставити на випал, коли є місце у печі, а відтак маємо щось на продаж.

Сергій: Загалом, у кераміці нічого не відбувається швидко, тому не кожен наважиться стати на цей шлях. От Жанна, наприклад, може 36 годин підряд працювати, адже піч, немов дитину, не можна залишати без нагляду.

Тут має бути все вчасно і точно, утім, від невдач кераміста не застрахує ніщо. Вироби можуть псуватися і на першому етапі випалу, і навіть на другому. А ще важливо, як лягла глазур, товщина шару, патьоки… Саме тому кожна керамічна річ є індивідуальною.

Коли виріб стає керамікою

Жанна: Так, виробничий процес дуже трудомісткий. Взагалі, від початку створення до отримання виробу проходить мінімум два тижні. І це ще вважається швидко. Чому так? Бо треба дочекатися, доки річ підсохне, а тоді влаштувати їй кілька випалів. Кераміка стає керамікою при температурі розпеченої лави, а це — 1200-1300 градусів Цельсія.

Перед тим, як стати твердим, виріб, під дією високої температури, плавиться до стану м’якого пластиліну. При цьому він набуває біло-червоного світла, стає ніби прозорим. На цьому етапі трапляється все, що завгодно: глину може повести вбік, або сплюснути у млинець.

Коли ти у цій справі новачок і максимум, який маєш за плечима — гарна тарілка з іншої майстерні й наукова бібліотека, — помилок не уникнути. Проте, досвід потроху накопичується й згодом ти вже тверезо оцінюєш чи житиме новий вибір, а якщо так, то як довго. А хочете, ми разом зробимо брендовану тарілочку для Цукру?, — раптом питає мисткиня.

— Звісно! Ну, хто ж відмовиться від такої пропозиції?! Жанна зав’язує у хвіст своє пишне волосся, щоб не заважало роботі й кладе на стіл чималий пласт глини, потім накриває його мішковиною, щоб зробити майбутній виріб фактурним. Затим вона перекладає глину у форму, прибирає зайве та розрівнює матеріал, час від часу змочуючи його водою.

— Чи охоче сумчани купують авторську кераміку?, — цікавлюся я, поки Жанна працює.

Жанна: Так, попит є, особливо активно купують на свята. Люди люблять користуватися предметами, які про щось розповідають, а знайти кераміста, замовити у нього щось авторське — це вже ціла історія!

От зараз сумчанам подобаються тарілки з елементами сухих рослин. Також ми маємо замовлення від рестораторів на спеціалізований посуд, який не боїться частого використання.

— У вас є улюблений матеріал?

Жанна: Взагалі, ми займаємося майолікою. Вона, на відміну від фаянсу, наприклад, має більше водопоглинання, тож і вироби з неї довговічні й не потребують особливого догляду. Ми також створюємо продукцію з шамоту, так називається різновид вогнетривкої глини.

Цей посуд дуже міцний та має дещо брутальний вигляд. Ну ось, — Жанна задоволено дивиться на сформовану тарілку, — доки ми з тобою поговоримо, вона підсохне, ми її дістанемо, затонуємо й прошкрябаємо на ній «Цукр».

Тарілочка, у якій їжа стає їжею

Жанна: На ідею зайнятися керамікою мене наштовхнула сестра. Катя у мене дуже творча особистість. Отож якось сестра прилаштувалася на роботу в керамічну майстерню під Броварами й одного разу привезла мені тарілочку, щоправда, трохи браковану.

Вона мені так сподобалася, що я готова була з неї не тільки їсти, а й навіть спати поруч. Ця річ була не така, як звичайний посуд, придбаний у магазині, бо мала душу. Коли я брала тарілочку до рук, то відчувала її текстуру та приємну важкість. У ній їжа ставала їжею. Словом, так вона мені припала до душі, що я почала цікавитися технологією виробництва кераміки.

Знаєте, до того моменту ніколи не думала, що ліпитиму з глини, хоча й завжди любила рукоділля. У дитинстві мене рухали мамині слова: «Немає грошей купити те, що хочеш? Зроби це сама!». Ось так я все життя чимось займаюся: то іграшки створюю, то вишиваю, а зараз просто кайфую від того, що роблю.

Сергій: Ми вже просто не можемо їсти з посуду, зробленого чужими руками, поясню чому: твої думки і почуття стають частиною виробу вже тоді, коли береш до рук шматок формувальної глини, або готуєш шлікер, таку спеціальну масу для лиття.

Далі ти зосереджуєш свої зусилля на тому, щоб надати форму майбутньому виробу, потім бачиш, як річ сохне й стає більш міцною, переживаєш за неї, коли ставиш у піч. Слухайте, аж не віриться, що буквально кілька років тому я й гадки не мав про глину.

Думаю, коли в нас буде будинок чи квартира, створюватимемо ще й свою керамічну плитку. Нині наша сім’я має орієнтир — робити те, що подобається — своє і неповторне.

Знайомі радили залишитися в Англії

Сергій: А взагалі ми з дружиною закінчили ветеринарний факультет. Я саме випускався, коли Жанна вступила до аграрного університету. Наше знайомство відбулося в Лондоні, на станції «Вікторія». Буває ж таке, так, Жанко?

Жанна: Так! Уяви, Сергій — сумчанин, а я — з міста Корюківка Чернігівської області. Мене, як відмінницю, відправили в Англію за програмою для студентів. На кінній фермі у Кембриджі я мала доглядати за тваринами й виконувати роботу, пов’язану з ветеринарною справою. Та якось на вихідних було сумно, тож вирішила поїхати в гості до своїх.

Сергій: Я, до речі, теж мав їхати в Англію за цією програмою, але не дочекався й вирушив раніше. На той час ми знімали квартиру, де часто ночували студенти з України, Білорусі, Росії й Молодови, які тільки-но приїхали й ще не облаштувалися.

Аж якось на порозі нашої оселі з’явилася дівчинка Жанна, яка хотіла подивитися Лондон і… їй це вдалося, бо від нашого житла за 20 хвилин пішки можна було дістатися і до Біг Бену, й до Парламенту, й до колеса огляду.

Жанна: Ой, де тільки не були! Молоді, мали заробіток, тож могли дозволити собі й музеї відвідувати, і в піцерії ходити.

Сергій: Побралися ми теж в Англії, а реєстрували наш шлюб представники Африки. Для нас це була така дивина, адже організація чогось схожого вдома коштувала б нам чималих зусиль. Та, як би хороше не було за кордоном, ми хотіли повернутися додому, бо тут були батьки, а ми турбувалися і за городи, і за їхнє здоров’я.

Знайомі в один голос нас переконували лишитися, мовляв, ви ж тут непогано заробляєте, то нащо повертатися в Україну? Ми ж їхали додому зі знаннями, з фінансами та з твердими намірами робити на батьківщині щось своє. Перед від’їздом ми навіть казали англійцям: «Сплине час і приїжджати будете ви до нас». Не знаю, чи дочекаємося цього.

Завдяки тобі

Сергій: Після Англії у нас було шалене бажання у чомусь себе реалізувати, тож стали керамістами. Завдяки дружині, звичайно.

Жанна: Насправді все це стало можливим завдяки тобі, Серьож. В основі нашого сімейного бізнесу лежить моральна й фінансова підтримка чоловіка, і ось чому: по поверненню з Англії у нас народився син.

Перші роки ми насолоджувалися батьківством. Згодом Сергій почав займатися підприємництвом, а я сиділа вдома. У якийсь момент мені стало нудно, тож я вийшла на роботу. Спочатку працювала завгоспом у школі, потім — інженером з безпеки праці.

Робота віднімала багато сил, але дохід був мізерним, тож я вирішила поїхати на заробітки до Польщі. Аж тут чоловік питає: «Скажи, а чим би ти хотіла займатися?, — а я йому: «Купи мені маленьку пічку, зорендуй якихось 20 квадратів і будемо тарілочки ліпити й продавати». Потім я йому показала перспективи роботи з глиною й чоловік мені довірився.

Сергій: Коли добре знаєш людину, бачив, як вона працює, і те, як у неї горять очі, коли говорить про те, у що вірить, то рішення приходить саме собою. Знаєте, перш ніж відкрити майстерню, ми уявляли себе у різних ролях: хотіли хлібом займатися, кондитеркою. Я чомусь впевнений, що і це було б нам до снаги.

Жанна: Та, зрештою, в країні нас втримала саме кераміка, хоча ця справа й дуже нелегка. От взяти, наприклад, обладнання для роботи — його мало на українському ринку.

Сергій: Раніше під кераміку й фарфор були налаштовані величезні заводи. Устаткування мало метрові розміри, а вага вимірювалася тоннами, тож ясно, що знайти для стартапу щось компактне — важко. Однак, ми стараємося підтримувати вітчизняного виробника. Ось ця піч приїхала до нас із Києва, ту — робили сумчани. Наступну теж вони робитимуть.

Жанна: Матеріал для роботи у нас теж український. Глину ми замовляємо у Слов’янську, там є завод «Керамічні маси Донбасу» й він робить стандартні суміші, де точно витримані всі компоненти.

Сергій: Ось ще реальна проблема — набрати людей на роботу. Нам потрібні формувальники, гіпсомодельники, словом, майстри, які зможуть зробити технічно правильний виріб. Їх немає, бо досвід перейняти ні в кого, а ті, хто щось уміють, подалися на заробітки.

Кожен уламок щось означає

Жанна: Взагалі, творчість коштує дорого. У неї вкладено недешеві матеріали й час, а він дуже коштовний. От, приміром, глазур під час випалу змінює колір. Бачите цей рожевий? Він стане синім, а сірий може стати зеленим. Спробуй вгадати, яким буде виріб. Коштує розчин для глазурі теж чимало — 500-600 гривень за кілограм.

Тому, щоб знати з чим її можна поєднувати, ми робимо тести, — майстриня ставить на стіл коробку, повну строкатих уламків, — тут кожнісінький черепок для нас має цінність, бо розповідає про свої стосунки з глазурями».

А як щодо ваших робочих взаємин? Як воно, разом працювати?

Жанна: Дуже комфортно. Ми щасливі, що проводимо багато часу вдвох.

Сергій: Кожен з нас виконує свою роботу: я займаюся гіпсовими формами й моделями, а дружина — глазурями, розписом і випалом, але на кожному етапі ми можемо підстрахувати одне одного. Розумієте, коли ви на одній хвилі, то й робота буде в радість, так, Жанко?

Жанна: Ну, звісно, сонечко! До речі, а як там наша тарілочка для Цукру? О, вже можна фарбувати!

За мить Жанна береться тонувати виріб. Коли роботу завершено, майстриня відтворює логотип Цукру на аркуші й переносить його на заготовку.

— А далі, — каже керамістка, — візьмемо стоматологічний інструмент. Ним вишкрябувати напис найзручніше. Ось так, буквально кілька хвилин — і тарілочка буде готовою, — говорить Жанна і додає, — лишається дочекатися випалу.

Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua

Інші новини:

Коментарі: