Авторка символіки Глухівської громади розповіла, як проміняла Київ на гетьманську столицю

03.01.2022

Олександра ДАШКО – художник-дизайнер Центру культури та викладач Глухівської школи мистецтв. Народилася в Броварах, жила в Севастополі, здобувала фахову освіту та робила професійну кар’єру в Києві, а зараз мешкає в Глухові. Її яскраві роботи прикрашають місто. Вона розробила символіку Глухівської громади, розмалювала столову військової частини та мурал в центрі міста, є обличчям фестивалю у Ворголі. А до приїзду в Глухів працювала з відомими українськими кіностудіями та виданнями, популярними шоуменами. Але саме в Глухові збулася заповітна мрія 29-річної Саші.

Олександро, після такої бурхливої діяльності в мегаполісі як Ви потрапили в Глухів?

Я і моя сестра Наталія гостили кілька разів у старшої сестри в Глухові, так і залишилися. Ми одразу стали пізнаваними. Розумію, у нас доволі специфічні образи. Було таке, що підходили, сміялися в обличчя, фотографували. Та ми не ображалися. Це просто показує цих людей.

І хоча ви білявка, а Наталія брюнетка, у вас багато спільного в рисах обличчя, статурі, манерах.

Це недивно: ми – близнючки. Та з дитинства батьки ніколи не акцентували увагу на цьому, навпаки підкреслювали індивідуальність. Ми не повністю схожі візуально і характером. Фішка в тому, що ми – дзеркальні близнюки. Я – правша,  сестра – шульга. Ми скоріше доповнюємо одна одну: в мені є те, чого нема в сестрі, і навпаки.

Безперечно ви – креативні, тому вибрали сферу дизайну?

Скажу відверто, робили це навмання. Але свою роль, вважаю, все-таки зіграли гени. Мама в дитинстві співала в хорі, мріяла стати дизайнером одягу, однак бабуся не дозволила – тому здобула спеціальність інженера-електрика. Тато писав вірші, співав, грав на гітарі, малював у зошитах.  Мріяв стати скрипалем, але став військовим. На наш вибір вони не впливали. З їхнього боку повне прийняття й підтримка. Можливо, ми втілили їхні прагнення.

А от з малюванням мене пов’язала математика. На уроках розуміла, що просиджую час дарма, тому почала малювати в зошитах, як і тато. До останнього ми з Наташею не знали, куди вступати. Документи подавали в останні дні. Зовсім не готувалися. При вступі мали намалювати натюрморт з натури. Тоді вперше і побачили його. Але ще цікавіше було, коли нам сказали купити акварельний папір, а ми поняття навіть не мали, що це таке – і принесли ксероксний. І ось, коли вже віддавали свої роботи, то по руках екзаменатора полилась фарба. Та на наше здивування, вона посміхнулася і запевнила, що все одно ми вступимо. Так стали студентками Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Я вчилася на графічного дизайнера, а сестра – на дизайнера інтер’єрів. Потім вона перевелась до мене в групу. Магістратуру в Інституті реклами закінчили обидві.

Чи легко давалося навчання?

Думаю, це добре, що ми не знали, куди, навіщо йдемо. У художніх школах  ніколи не займалися.  Тому для нас усе було в диковинку, хапали з відкритими ротами: кожного дня відкривалося щось нове. І дійсно кайфували від того, чим займалися. Здобуті знання одразу закріпляли на практиці – вже тоді почали працювати.

Якими були перші спроби заробляти мистецтвом?

У той час з сестрою створили дизайн-студію «Наш стиль». Писали портрети. Це був десь 2010 рік, вже все  публікувалося в інтернеті. Малювали українських музикантів, виставляли роботи в мережі, постійно ходили на їхні концерти. Так у нас з’являлися нові клієнти. Роботи було море. Ще малювали акриловими фарбами на футболках. Слухаю людину, ловлю, що їй подобається, і пропоную варіанти. Мені довіряли і майже одразу погоджували замовлення. Мабуть, спрацьовувала харизма. Найбільше запам’яталась співпраця з музичною групою «Без обмежень», та були й інші, не менш популярні.

Ще на дитячому каналі «ПЛЮС ПЛЮС» робили ілюстрації для мультфільмів. Спочатку малювали рукою, потім за допомогою комп’ютера на екрані оживали герої.

А зараз, у Глухові, Ви теж працюєте за спеціальністю?

Так, у Центрі культури. І ще навчаю дітей в Глухівській школі мистецтв. Але цим не обмежуюсь. Паралельно заробляю в інтернеті. Наприклад, уся рекламна кампанія Одеської кіностудії – фільми, конкурси – все на мені. Останній проєкт там – реклама фільму Вілена Новака «Чому я живий». У Києві співпрацюю з шоу-бізнесом, індустрією одягу.

Ви стали співавтором муралу, який нещодавно з’явився у місті…

У Глухові багатьом робота графічного дизайнера незрозуміла. Щоб показати її суть, погодилась разом з сектором молодіжної політики створити артоб’єкт на одній зі стін гаражу в центрі. На аудієнції у мера обговорили бачення майбутньої картини. Я почула і врахувала всі побажання. Втілювали ідею фарбами я, сестра Наташа, мій хлопець Максим і Руслан Ярина. Так з’явився перший масштабний художній проєкт у стилі street art. Стильно? На 100%, бо моя сестра як стиліст розуміється на цьому. Модно? Так, бо сподобалось, за відгуками у соцмережах, окремим, а мода не може подобатися всім. Молодіжно? Авжеж! Це можна було зрозуміти з кількості вподобайок і коментарів. Стіна працює? Так. Вона, як дзеркало, відображає внутрішній світ людини: творча – побачить креатив, приземлена – нічого.

Також Ви працювали над створенням символіки Глухівської громади?

Коли дізналася, що розробляють Герб і Прапор Глухівської громади, підготувала свій варіант. Звісно, враховувала закони геральдики, історичні та культурні традиції. Пишаюся, що долучилася до важливої справи і внесла свою частку.

Олександро, Ви також стали обличчям нового фестивалю живої історії у Ворголі. Розкажіть про цей досвід.

Один з волонтерів групи, яка займається вивченням історико-культурної спадщини цього краю, і мій начальник  Олександр Ланін попросив оформити афіші, банери, логотипи для проведення фестивалю у Ворголі. Я зробила всю графіку. А потім ще й жартома запропонував мені знятися в рекламі. Для мене це взагалі не питання. Дали костюм сіверянки VI-VIII століття, вручили меч – так і стала візуалізацією фестивалю. Відеоролик крутили в інтернет-мережах.

Чи приносить робота Вам задоволення?

Я вже давно в дизайні. Одяг, газети, журнали, логотипи, мультики, шоу-бізнес, мурали, афіші, декорації… Це вже як ремесло, а не віддушина. І зараз у мене, мабуть, професійне вигорання – це закономірність у нашій стихії. Зараз у пошуках.

Та по-справжньому відпочиваю, коли на сцені. Я вже відіграла два спектаклі у народному театрі «Пілігрим». Мої ролі – це маркіза у спектаклі «Обережно – жінки!» та індичка Пені у «Звіриних історіях». Публіка гарно сприйняла мої образи. Керівник Ірина Ільясова навчила дивитися в дзеркало і правильно сприймати себе. До речі, оформити декорації, підібрати костюми, мультимедія – це теж до мене.

Так яке ж Ваше заповітне бажання здійснилося саме в Глухові?

Дійсно збулась моя мрія – я вчуся грати на піаніно. Дуже вдячна Анні Мироненко. Тепер залишилося хіба що заспівати. Так,  мене качає від музики, скажу чесно. Якось пожартувала, що влаштую свій творчий вечір, і, видно, вже до цього йде.

shostka.online

Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua

Інші новини:

Коментарі: