“Наша квартира — там просто небо”. Історія сумчанки Надії, яка мешкала в пошкодженому безпілотниками будинку

10.07.2023

Надія Валюх мешкала на вулиці Петропавлівська у Сумах. Її будинок пошкоджений, а квартира вщент зруйнована “Шахедами”. Дівчина розповіла  про пошук домашнього улюбленця у зруйнованій квартирі та згадала день атаки — 3 липня. Публікуємо її розповідь від першої особи.

“Знайшли сусідського кота і це дало нам надію і віру”

Ми мешкали — мама, папа, мій брат і я. А також мій чоловік, втім він наразі в ЗСУ. Коли приїздив то був тут, на Петропавлівській, хоча має свою квартиру на вул. Роменській. На той день фактично ми жили втрьох – мама, тато і я. Вони пішли раніше на роботу, десь о 7:00 годині, а я пішла десь близько 9-ї.

Ми жили на четвертому поверсі. Там у другому і першому під’їздах – п’ятиповерховий будинок, а наш третій під’їзд був 4-ри поверховий, тобто наша квартира була вже під дахом.

Ми мешкали з тваринами, ви знаєте, ми їх діточками називали. Ми їх навіть за тваринок не вважали. Це два мопсики, один Кексик – 10 років та Анєчка – 4 роки. Це тато і доця. Ми нашу дівчинку вигодовували з першого дня, тому що її мама загинула майже відразу після пологів. І також з нами проживали два котики. Один – це той якого врятували ДСНС, котик Мурчик, йому 4 рочки, за що я і уся наша сім’я буде їм вдячна усе наше життя. А також кішка Моніка. Але ми її називали просто “Кошка”. Ми її врятували від сусідів у під’їзді, які просто хотіли її усипити, тому що у їхньої дитини почалася алергія на шерсть. Ми дуже довго їх умовляли, вони постійно відмовляли, але згодом все ж таки погодилися нам її віддати. І вона відтоді прожила у нас 8 років.

Окрім нашого кота знайшли 15-річного котика нашої сусідки, який пробув під завалами три дні. Він сховався під ванну. І ви знаєте, саме ця ситуація дала нам надію і віру на те, що потрібно ще пробувати шукати у нас у квартирі.

Мурчик пробув під завалами чотири дні. Та кімната, де він знаходився, не була під завалами. Вона майже не згоріла. Під завалами моя кімната, там немає даху взагалі і також кімната брата. Спершу вона не горіла, але вже на третій день там усе було чорне. Від кімнати взагалі нічого не залишилося. І лише кімната батьків, була більш – менш цілою. Вона кутова. Це я побачила, коли батько, будучи на крані у люльці, зробив декілька фото. І ми побачили, що там в принципі і диван зберігся, і крісла, і ліжка. І ми зрозуміли, що потрібно наполягати на тому, що потрібно шукати. Дивитися під той диван, під ті крісла. Рятувальники перебували у нашій квартирі у пошуках тварин хвилин 15, може 20, важко сказати, тому що тоді час тягнувся дуже довго. Його знайшли саме у кутовій, найдовшій кімнаті, у найвіддаленішому місці від дверей, під ліжком.

“Наш третій під’їзд знесуть повністю”

Наша квартира не підлягає відновленню абсолютно. Річ у тому, що наша квартира не те що не підлягає якомусь відновленню, там взагалі увесь під’їзд буде знесено повністю. Навіть, якщо там перші, другі поверхи більш-менш вцілілі, то наша квартира, квартира сусідки навпроти – там просто небо. Там взагалі нічого немає, ні стін, ні даху. Наш третій під’їзд буде знесено повністю, залишиться лише та частина будинку, що дивиться на Петропавлівську – перший та другий під’їзди.

Ми зараз проживаємо у квартирі мого чоловіка на Роменській. З речей вдалося врятувати одяг мами, тата і брата. З моїх речей лише те, що повилітало до балкона, те що летіло із шафи купе, що була у віддаленій частині кімнати. Це якісь пакетики, що були заховані десь на верху шафи – це якісь светрики. Тато ще забрав системний блок і монітор з надією на те, що можна буде хоч якісь фотографії відновити, бо дуже багато відео і фото, які він знімав і туди зберігав.

Як нам сказав пан Лисенко, плани на відбудову є. Будуть кожному з нашого під’їзду відшкодовані кошти за квадратний метр. І ми, жильці 3 під’їзду маємо вирішити, або ми захочемо купити десь квартири, або ми ці гроші усі дружно, так би мовити, складемо разом для того, щоб його відбудувати на тому ж самому місці. Вибір, як сказав пан Лисенко, за жителями цього під’їзду. І нічого, окрім квартир, там більше бути не може. Хоча я дуже сумніваюся, що там відбудують наше для нас.

Я думаю, що усі мешканці не зійдуться на одній думці. Хоча про це ще рано казати. Мають видати акти про знищення. У першому й другому під’їзді будуть акти на пошкодження. Але коли це усе буде, я думаю ніхто не знає. Кому нікуди було йти, тому дали змогу жити у гуртожитку десь на Хіміку. На скільки я знаю – це 6 людей. Решта роз’їхалися по друзях та родичах.

Якою була зустріч з врятованим котом Мурчиком

Ми увесь час були там. Я все це знімала на відео. І ці відео є в соцмережах — той самий момент, коли рятувальники передавали кота моєму батькові, який стояв у люльці крана. Тато нам перед цим, за пару секунд, показав палець вгору. Ми не відразу зрозуміли. Я спершу подумала, що так він вказує рятувальнику підняти його вище, але через певний час йому передають котика, у цей момент я не можу передати нашу реакцію. Це було якесь повернення до життя. Тому що ми вважали, що наше життя втрачено. Нам не шкода квартиру, чесно. Ми за нею так не убиваємося, не за речами, не за технікою. У нас абсолютно інші цінності. Для нас наші пухнастики – це наша сім’я, це наші дітки. Якби знайшли їх усіх, не зважаючи на вщент зруйновану квартиру, ми були б найщасливішими людьми у світі. Можливо хтось нас не зрозуміє.

Нам дуже шкода усіх людей. Дуже шкода нашу сусідку Таню Вєрьовкіну, яка загинула, мені шкода її чоловіка. Бо вона була дуже гарною людино, позитивною, енергійною, вела дуже активний спосіб життя. Я у свої 28 років так активно не проводила свій час.

“Аби я залишилася тоді вдома, то сьогодні вам не було б з ким розмовляти”

Я рік назад вирішила для себе створити Тік-ток. На пам’ять, щоб були відео з моїми котиками, мопсиками. А потім я дивлюся, що люди дивляться, і це був такий розважальний, я б сказала, контент. І тут я виставляю відео з нашого будинку, потім виставили відео з порятунку і дуже багато людей відгукнулося — дописами, реальною допомогою, речами. Дуже багато людей, яким не все одно. Я ніколи не думала, що моя сім’я буде у такій ситуації, а опинившись, я зрозуміла, що можна покластися навіть на незнайомих людей.

Ми ще сподіваємося, що хтось з улюбленців уцілів, але якщо їх уже немає, то віримо, що це для них було швидко і безболісно, що вони нічого не відчули і їм не було страшно. Бо в такий момент вони залишилися самі. Якщо чесно, я себе дуже корила за те, що я була на роботі у цей день. У мене в принципі понеділок – вівторок – це мої вихідні дні. Але, напевно, якби я залишилася тоді вдома, то сьогодні вам би не було б уже з ким розмовляти. Ви знаєте, коли нам котика врятували – це повернуло нашу родину до життя. І ми вже посміхаємося і навіть жартуємо. Я дуже вдячна ДСНС, що вони за кожне життя боряться, не тільки за людське.

Реакція кота — він був у шоці, але, як я зрозуміла, це йому навіть сподобалося. Було багато уваги до нього. Він поводився спокійно, дозволяв себе гладити і перев’язувати травмовані лапки.

В усіх різні цінності. Дехто навіть розетки забирав. До нас люди підходили і запитували, мовляв, що ви тут стоїте, що ще ви хочете тут забрати, якщо у вас усе згоріло. То ми відразу говорили, що нам нічого не потрібно, ніякі речі, меблі — лише наші улюбленці.

Кішка лишилася у мене на дивані, коли я йшла на роботу. Я пам’ятаю, що вона мене чомусь не провела до дверей, як це зазвичай робила. Хлопчик лежав у коридорі, він дуже любив на кросівках татових лежати. Я була тією людиною, хто не просто спілкувався зі своїми улюбленцями, а хто радився з ними.

Я була на роботі тоді, коли стався вибух, я в зоомагазині працюю на Іллінській. Вибухів я не чула, але почула такий звук, що зрозуміла, що це “Шахед”. Потім колеги почали скидати у нашу робочу групу фото. Мені було страшно, коли я побачила фото нашого Ювілейного стадіону і за ним два чорних дими. У мене так щось закралося. Але потім, коли я побачила фото свого під’їзду і свого поверху – я втрата дар мови. Я одразу вибігла, закрила магазин, взяла таксі, яке мене довезло до Покровської площі, бо далі рух було перекрито і мабуть, третину Петропавлівської я просто пробігла. Я зустріла свого сусіда з першого під’їзду і запитала, чи це наш будинок. І він сказав, що так. Я не пам’ятаю, як пробиралася під тими стрічками до будинку. Пам’ятаю, як мені допомогли поліцейські. Вони мене заспокоювали, дали води. Я там була до 21:00. Хоча час не відчувався взагалі.

“Не потрібно себе винити, якщо ти вижив”

Як тримати себе у руках, я, мабуть, поганий приклад. Бо я навіть кидалася на нашого мера, коли дівчина без дозволу з його мерії підходила, на другий день після того, що сталося, і просто нам об’єктивом в обличчя тикала, без дозволу. Поруч сусід, який втратив свою дружину, а вона підходить, посміхається і тикає об’єктивом. У цей день деякі поліцейські поводилися, м’яко кажучи, по-хамськи. Був такий випадок, що я фотографую свою квартиру, свій під’їзд, знімаю відео, а мені кажуть, що цього категорично робити не можна, що це стаття. Це такий абсурд. А коли ти заходиш у “Дію” для відновлення житла і тебе просять прикріпіть фото зруйнованого житла, а тут тобі кажуть, що це заборонено.

Просто хочу сказати, що не потрібно себе винити, якщо ти вижив. Бо я у перші дні себе дуже винила, що я була не там і не захистила їх, і що я залишилася. Але потім я подумала про своїх батьків, брата, чоловіка – це б їх вбило, якби й мене не було. Потрібно заради когось жити.

Наш край, наше місто Суми, після 7 березня минулого року наче оберігали янголи. Я сподіваюся, що в наступні рази вони не пропустять через свої крила ні Шахеди, ні ракети, що ми будемо збережені Богом і янголами.

suspilne.media

Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ

Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua

Інші новини:

Коментарі: