29.03.2024
До повномасштабного вторгнення у Великописарівській громаді жило 10 тисяч людей. З 13 березня 2024 року через посилення обстрілів почалася евакуація мешканців.
Любов Скоромна разом із трьома дітьми та батьками евакуювалася з Великописарівської громади до міста Охтирка. Нині родина мешкає у будинку, який допомогла знайти місцева волонтерка.
Любов говорить, із-під обстрілів тікають вже вдруге, адже рідне село розташоване на кордоні з РФ: “Спочатку ми переїхали з Лугівки до більш безпечного місця подалі від кордону і проживали там до 12 березня. Коли 12 березня почалися активні бойові, ми перемістилися до Охтирки. Я і троє дітей з батьками. Нам допомогли волонтери і дякую їм за це”.
” — Коли ви зрозуміли, що вже потрібно евакуюватися і рятувати життя своє, своїх дітей, батьків? — Коли уже почали йти бойові дії без зупинки. І по новинах ми вже читаємо, що треба нам кудись евакуюватися, бо ситуація вийшла вкрай, уже почали підривати мости і було страшно, що ми взагалі не зможемо виїхати”, — говорить жінка.
“Збиралися ми вночі, коли було вже дуже гучно. А зранку вже вирішили поїхати, навіть вже і в повітряну тривогу, бо зовсім вже було страшно, особливо діткам. Ми втішали себе мріями про майбутнє, що ми будемо далі робити, куди їхати і взагалі що далі буде. Ми загрузили машину, сіли і поїхали. В нікуди. У нас не було ні зв’язку, ні Інтернету і коли ми вже виїхали на трасу, там з’явився зв’язок і я почала дивитися по новинах, хто і що пропонує. І от я знайшла волонтера, яка нас прийняла до себе, а потім влаштувала у цю домівку”, — згадує пані Любов.
Із-під обстрілів встигли забрати кішку Мусю. Однак, у рідній Лугівці лишились собака Барсік і два коти, доля яких наразі невідома.
“Страшно було… лячно було, не хотілося виїжджати, але потрібно було. Самольоти літали, коли було дуже гучно, не так як раніше, тоді і справді було дуже страшно. Коли виїжджали було страшно, бо їдеш і не знаєш, що чекає тебе далі”, — діляться доньки Любові.
” — Як ви адаптовуєтесь на новому місці? Як ви відволікаєтесь? Що вам допомагає? — Братик. Гуляємо ходимо з ним, інколи спілкуємось з друзями. Загалом, добре. Але вдома краще. — Про що ви зараз найбільше мрієте? — Поїхати додому і щоб закінчилася війна. Та ходити знову в школу”, — говорить Ангеліна та Вероніка.
Родина Любові Скоромної мріє повернутися додому, однак, поки заради власної безпеки звикатимуть до нового місця. “Я мрію про закінчення війни скоріше б і, щоб дітки могли вільно рухатися, гуляти, навчатися, розвиватися, а не сидіти і не боятися”, — ділиться жінка.
А це село Рябина. Воно розташоване за 20 кілометрів від Великої Писарівки. Сюди разом із дружиною перебрався Володимир Биков. Чоловік прожив у Великій Писарівці 41 рік. До виходу на пенсію працював у місцевій лікарні. Нині родину у себе прийняла племінниця чоловіка.
” — Як часто з початку повномасштабного вторгнення російська армія обстрілювала Великописарівську громаду? — На початку рідко, а останнім часом дуже часто. Полікліники, суди, будинок культури… все порозбивали. Автостанцію, останнім часом все порозбивали. Гради, міномети, з пушок… зі всього, чого можна. — І це було 24/7? — Так. Постріляють, хвилин 20 перекурять і по новій”, — розповідає чоловік.
“Ночували у підвалі у поліклініці, а тоді із суботи на неділю ударило по поліклініці. Думали, нас там і привалить. Повставали о 5 ранку і почали збиратися їхати. Все покидали… у чому були, у тому і поїхали. Було 20 хвилин у нас, носки, штани позабирали. Уся вулиця виїхала, немає нікого”, — згадує пан Володимир.
“— Чи уявляли із початку повномасштабного вторгнення, що таке може статися із Великописарівською громадою? — Ні. Я думав, може там рік і скінчиться. А воно вже третій рік… затягнулося це діло. — Про що ви наразі найбільше мрієте? — Додому повернутися!”, — говорить чоловік.
Раїса Глинська виїхала із Великої Писарівки разом із чоловіком до знайомих. Жінка має проблеми з ногами. Говорить, податися їм з чоловіком більше нікуди.
“Родилася в Писарівці, в Писарівці жила до цього часу. Нас уже раз обстріляли, повибивали вікна, паркани побили. Це ще на початку війни було. Ми все це відбудували. А тепер от… дуже страшно. Думаємо, заживо горітимем, ні втечеш, нічого. Куди їхати – хто знає. У нас ні дітей немає, син умер. Страховіття було, так стріляли, що і вікна дрижали… і стіни. Без кінця стріляє. Це, що я ходжу, взяли… одежу, документи і гроші, які були взяли. Ото і все. Більше нічого не взяли”, — говорить жінка.
Вдома у подружжя лишилося господарство. Пані Раїса розповідає, попри обстріли чоловік поїхав перевірити ситуацію: “Там козочки лишилися і кури. Він їх поодв’язував, бігають по сараю, щоб не прив’язані були. Звикли, все життя скотину тримали: і корів, і свиней, а це вже на старість козочек. І дуже жалко їх. І оце життям ризикує, їде, аби їх покормити. Хто зна, що нам робити. Ми собі ради не дамо, що нам далі робити не знаю”.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ
Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua
Інші новини:
21.11.2024 За ніч і ранок зафіксовано 26 вибухів у двох громадах Сумщини
21.11.2024 На Сумщині відмінили аварійні відключення. Продовжують діяти погодинні
21.11.2024 Який стан постраждалих сумчан унаслідок ракетного удару 17 листопада
21.11.2024 У Сумах затримали сп’янілого водія BMW
21.11.2024 “Мріяла стати криміналістом”: однокласники загиблої у Сумах Анастасії Боровик розповіли про дівчину