28.04.2024
Мешканці Полтавської області зателефонували журналісту ВШ і повідомили про те, що вони прихистили в себе незнайому стареньку з Великописарівської громади, яка з одним паспортом і палицею покинула рідну домівку і пішла «в нікуди»…
Те, що розповіла бабуся, не вкладається в голові, але все закінчилося благополучно, і це – найголовніше!
Не так сталося, як гадалося..
«Де народився, там і згодився» – Валентина Давидівна була впевнена, що даного принципу вдасться дотриматися до кінця свого життя. Народилася вона в с. Лукашівка Великописарівської громади і за всі 84 роки так жодного разу за його межі далеко й не виїжджала.
– Я ніде за все своє життя не була й світу не бачила, – каже співрозмовниця. – Роботи вдома було багато: город, господарство, родина.
Так вийшло, що мама пережила своїх дітей. Один син у 38 років втопився у сільському ставку. А життя старшого, якому на той момент був 61 рік, обірвав раптовий інсульт. Чоловіка вже теж поруч немає, от і думала Валентина, що доживатиме віку на самоті в своїй хаті та в рідному селі.
Проте навіть і подумати не могла жінка, які «сюрпризи» на неї чекають на схилі років, і що війна вижене її з дому!
Попри те, що кордон з ворогом проходить майже в городі пані Валентини, вона не збиралася нікуди виїздити. Два роки після повномасштабного вторгнення мужньо залишалася в Великописарівській громаді.
А 12 березня нинішнього року ситуація ускладнилася, і рф почала знищувати прикордонну територію, буквально стираючи з лиця землі і Велику Писарівку, і села навколо неї.
– Спочатку по Лукашівці били не сильно, але місцевим мешканцям все одно пропонували евакуюватися, – розповідає пенсіонерка. – Рятувальники, поліція, волонтери, керівництво села та громади – всі переконували негайно виїздити, але я від евакуації відмовилася. Тому що не уявляю, як старій людині, в якої вже багато проблем зі здоров’ям, жити в одній кімнаті з іншими? Там же селять по десять осіб, і чоловіків, і жінок. Усіх разом, у якомусь шкільному класі чи дитсадочку! Та ні, краще вже вдома сама собі хазяйка!
Останні з могікан
Так можна назвати чотирьох бабусь, які на свій страх і ризик залишилися в Лукашівці. Зі слів Валентини Давидівни, всі – приблизно одного віку – плюс мінус 80 років. Їх не лякало те, що вони опинилися відрізаними від інших населених пунктів і що життя на їхньому «нулі» – це скоріше виживання, адже до них через близькість кордону і підірвані мости вже не возять хліб та не їздить швидка.
А потім почалися жахливі обстріли. російська армія скидала по кілька КАБів цілодобово, і перебування в Лукашівці перетворилося на суцільне пекло. Вже ніде не можна було сховатися від авіаційних атак, навіть у підвалі!
– Ми з наймолодшою сусідкою, якій 78 років, три доби сиділи в погребі, – згадує страшні моменти Валентина Давидівна. – Спали ми на старому ганчір’ї, яке кинули просто на картоплю. Коли вибухи вщухали, я виходила надвір, йшла в хату та гріла воду для чаю. У підвалі було все, але не було найголовнішого – хліба. Що не з’їси, а все якось не те. Та ми були щасливі, що хоча б живі!
Втеча в нікуди
Одного дня, коли бабусі сиділи в погребі, вибухова хвиля дісталася й до них! Вхід обдало вогнем і завалило цеглою. В той момент мешканки Лукашівки зрозуміли, що від неминучої загибелі їх не врятує навіть підземельне укриття. Тому героїчні бабусечки вирішили рятуватися втечею подалі звідси. У Валентини Давидівни були заздалегідь налаштовані дві сумки з найнеобхіднішими речами та перекусом, що довго не псується. Та, оцінивши власні сили і складнощі, які на них чекають під час самостійної пішої евакуації, старенькі пішли без нічого, залишивши все вдома.
– 18 березня ми з сусідкою вирушили в дорогу, евакуюватися самостійно, бо почали гупати ще дужче, – каже Валентина Давидівна. – Узяли лише паспорти. У мене ще була палиця, адже хворі ноги погано ходять, без неї – ніяк!
Старенькі мандрівниці навіть водички з собою не взяли, бо це – зайвий вантаж та зайняті руки. Отже, рушили в дорогу. До сусідньої Олександрівки йшли дві години. А там – розбиті хати. Увійшли до першої ліпшої, щоб перепочити та чогось перехопити, бо вже й зголодніли. Знайшли в погребі купу різних салатів. Відкрили, а от як їх їсти без хліба? Якось вже поїли.
– Сидимо, їмо, аж тут – приліт! Як гухнуло, аж кут кухні на наших очах відколовся від хати і відвалився! – розповідає пенсіонерка. – Тому ми знову спустилися до підвалу. На ночівлю. Полягали, підстеливши якусь брудну брезентову ряднину, яку знайшли на подвір’ї. Рано-вранці піднялися і рушили далі. По селу Олександрівка йшли до 16 години. Повільно, бо старі хворі ноги сильно не розженуться. Вже й палиця не допомагає. За всі 84 роки стільки не ходила! Човгала по хаті та по своєму обійстю, ну ще й по селу. А тут довелося такі дистанції долати! Та ще й гупало так сильно, але добре, що десь далеченько, а не поруч і не над головами.
В одній з хат, куди вони увійшли перепочити, мандрівницям дуже пощастило з їжею: на столі стояли банки з салом, огірками та помідорами, а в шафі вони знайшли ще й хлібину! От вже радості та ситості було! З новими силами і йти легше! «Як починаються обстріли та вибухи, ховаємося в підвали, – ділиться пережитим бабуся. – А як перегримить, вилізаємо та йдемо далі».
Пройшовши Олександрівку, пішли сосновим лісом, а потім вздовж річки – до Пушкарки. Побачили жилий будинок, попросилися до людей переночувати.
– Кажемо, пустіть нас хоч у погріб, а вони нас пустили в кухню! – згадує радісні моменти важкого евакуаційного шляху наша героїня. – А там так тепленько! Зігрілися! Вдосвіта пішли далі і нарешті дійшли до Великої Писарівки. Сіли на околиці, відпочили та й зателефонували своїм знайомим, щоб допомогли нам далі.
Світ не без добрих людей
78-річна сусідка додзвонилася до своєї сестри, яка мешкає в Сумах, та приїхала за нею і забрала до обласного центру.
А Валентина Давидівна зателефонувала мешканцю Великої Писарівки, який увесь час був для неї справжнім рятівником: привозив хліб до Лукашівки та все необхідне. Цей місцевий житель евакуював свою родину до Полтавської області, туди ж відвіз і Валентину Давидівну.
– Прихистили мене добрі люди в селі на Полтавщині: викупали, перевдягли в чистенький одяг, нагодували, забезпечили всім необхідним, – розповідає жінка. – Ніколи не думала, що доживатиму віку на чужині. Але повертатися мені вже нікуди. В мене немає дому, як і всієї Лукашівки. Тут є городчик, буду поратися в земельці.
Валентина Давидівна зазначила також, що знаходиться в евакуації не сама. Компанію їй склала улюблениця Жулька. В господарстві старенької було аж чотири собаки, а Жулька – найстарша. І саме вона побігла за хазяйкою, коли та вийшла за ворота подвір’я. Як пенсіонерка її не відганяла, але марно: тваринка не слухалася та бігла за нею.
А коли бабуся сідала в автівку на Полтавщину, собачка стрибнула господарці на руки і ніяк її було звідти не зігнати. Довелося евакуювати обох! Тепер Жулька – головна цінність жінки, яку вона взяла з собою зі старого життя в нове.
Бажаємо Валентині Давидівні, відірваній від рідної землі в такому поважному віці, благополучно адаптуватися до нового місця і жити у відносному спокої та оточенні добрих людей.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ
Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua
Інші новини:
18.09.2025 Підприємства на Сумщині отримають 16 млн грн на відновлення обладнання
18.09.2025 Внаслідок ударів БпЛА по Конотопській громаді виникло загорання сухої рослинності
18.09.2025 На Сумському напрямку минулої доби відбулося 11 боєзіткнень
18.09.2025 Внаслідок удару росіян по Конотопу загинув пес-старожил мікрорайону «Порт»
18.09.2025 На фронті обірвалося життя захисника з Кролевеччини Анатолія Дерискиби