20.09.2025
На момент повномасштабної війни Росії проти України Андрію було майже 23 роки. Тоді він був студентом медичного факультету Сумського державного університету. Поряд мав кохану дівчину та багато друзів й робив перші кроки у практичній медицині. З першого дня повномасштабної війни Андрій на псевдо “Ріко” долучився до Сумської територіальної оборони. Про те, як майбутній лікар-інфекціоніст перекваліфікувався у бойового медика, воїн розповів в ефірі Українського радіо Суми.
Як ви потрапили до війська?
Основним стимулом стати бойовим медиком було те, що, по-перше, прийшли вороги на Батьківщину. Я сам з Роменського району, місцевий, і вони прийшли на мою Батьківщину. Всі знають, що на початку повномасштабної війни медиків дуже не вистачало. Тобто, стріляти могли багато хто, а надавати першу допомогу, хоча б першу екстрену — одиниці. Тому і вирішив приєднатися — зробити свій вклад в нашу майбутню перемогу.
До початку повномасштабної війни, до бойової медицини взагалі не мав ніякого відношення. Я був студентом п’ятого курсу нашого Сумського медичного інституту і паралельно підпрацьовував під час епідемії Ковіду медбратом в інфекційному відділенні п’ятої міської лікарні. Почало формуватися Сумське ТРО, туди прийшов, сказав, що я медик. Вони кажуть: “Добре, записали, взяли дані”.
І потім почалась довга дорога безпосередньо у військовій справі. Довелося вчитися новому, потрібна безпосередньо первинна допомога екстрена: робота із MARCH, турнікетами, тампонадами. Цьому вчився всьому з нуля самостійно, дивився якісь відео. Як виявилося, на початку повномасштабної війни нашим медикам і не давали таких знань. Зараз вже дуже багато різних курсів, людей навчають всьому, чому тільки можна. Країна наша просунулась вперед в плані навчання. Зараз тому, чому я вчився сам, багато дуже курсів, де навчають. Сам навіть їздив на підвищення кваліфікації в Київ по реанімації і невідкладних станах.
Із ваших однокурсників, ви один стали бойовим медиком чи є ще побратими?
На початку нас було двоє, але потім людина просто злякалася дуже сильно і почав шукати різні шляхи, щоб уникнути подальших бойових. З тих, що я знаю, я був один. Ще чув за декількох хлопців і ось буквально може місяця чотири назад до мене звернувся мій одногрупник, що хоче вступити до нас. Я ту людину знаю прекрасно, я за нього поручився перед командирами і зараз він зі мною в одному підрозділі.
Розкажіть про свій бойовий шлях?
Мій бойовий шлях почався безпосередньо з оборони міста Суми. Потім наш підрозділ був відправлений на кордони Харківщини в Богодухівський район. Після Богодухова нас повернули знову ж на Сумщину, у Хотінську громаду. Ми там пробули доволі недовго, після Хотіні — Куп’янськ, потім Слов’янськ, Бахмутська траса, Часів’ярський район. Там після поранення перевівся вже в інший підрозділ, який виконував свої задачі в Серебрянському лісі. І вже із серпня 2025 року я є фельдшером евакуаційного відділення нашої 117-ї бригади ТРО.
Для мене безпосередньо ще більшим стимулом залишатися у війську стала втрата побратимів, з якими ми пройшли дуже багато всього, скажімо так, з однієї ложки їли. Я цих людей знаю, я з їхніми сім’ями дуже спілкуюся і в мене стимул йти далі і врятувати хлопців побільше. Я розумію, що є такі випадки, що ти не зможеш нічого зробити, але все одно намагаєшся максимально.
В мене була ситуація, що батько трьох дітей був поранений в черевну порожнину і він просив: “Врятуйте, врятуйте!”, а ти розумієш, що ти нічого не зробиш. Просто на тих етапах евакуації, де ми були, там це просто було нереально. Ми довезли до лікарні, але в лікарні, на жаль, його не стало. І це такий важкий момент, але із них складається життя наше теперішнє. Я не мав ці моменти пам’ятати, відпустити і працювати далі, аби вже в подальшому люди, яким я надам допомогу, мали більше шансів вижити.
А як батьки ставляться до вашого вибору?
Батьки вже звикли до цього всього. На початку, звичайно, вони дізналися майже через чотири тижні. Тобто я не казав їм правду, то я на роботу їду, то викликали, то ще щось, тобто придумував різні відмазки. Спочатку був шок, страх, переживання. Ну і зараз батьки переживають, в принципі, але уже не так, тому що вже досвід маю і вони знають, що не перший день в цій війні, тобто і багато чому навчився. Тобто батьки переживають, але все рівно якось уже змирилися з тим, що раз така ситуація, то нічого не вдієш.
Вас відзначили орденом Святого Пантелеймона. Що це означає?
В нас в номінації були азовці, австралійці, різні хлопці. І нас трьох вибрали для номінації цієї. Орден Святого Пантелеймона в сфері медицини — це як медичний Оскар. В кожному році були різні номінації і з 2023 року додали дві військові номінації: це “Опора на лінії життя” і “Герой медичного фронту”. “Опора на лінії життя” — це безпосередньо лікарі із вищою медичною освітою, з інтернатурою, тобто вже спеціалісти різних категорій, надають різну допомогу і серед них проводиться конкурс і обирає незалежне журі кращих. “Герой медичного фронту” — це для медичного та немедичного персоналу, який безпосередньо в зоні бойових дій. Це бойові медики, старші бойові медики, стрілки-санітари і у нас був конкурс спочатку по області, потім всеукраїнський конкурс. Із всіх областей вибрали сім людей і з семи — трьох нагородили орденами.
Це ваша перша нагорода?
В мене ще є відзнаки від командувача сил територіальної оборони — “За службу та звитягу третього ступеня”. Також від волонтерської організації за службу державі. Цей орден — це поки що найвище, що я отримав. Хоча орден — не військовий, але це як найвища громадська ознака для медичного працівника в Україні.
Пане Андрію, про що ви мріяли до 24 лютого 2022 року і про що мрієте зараз?
Кажу чесно, я якось дуже не мрію, тому що намагаюсь жити тим моментом, який зараз є. Тому що я не знаю, що може бути завтра. Таке було до війни і таке під час війни. Напевно, мрія була стати гарним спеціалістом. Це до початку повномасштабної війни. Зараз у мене дружина є, усе. Я себе, скажу чесно, в цивільній медицині сильно не бачу, тому що в мене не було великого досвіду працювати лікарем саме в цивільній медицині. От у військовий медицині я це бачу якось більше. Але час покаже. Зараз мрія — це тиша. Просто, щоб було тихенько, нічого не летіло на голову і бути поруч з своєю дружиною.
А дружина — медик теж поряд з вами працює чи вона цивільна?
Вона зараз закінчує інтернатуру в місті Чернігові. Я проти, щоб вона йшла у військо, тому що вистачить одного військового в сім’ї. Зараз вона навчається, в неї рік залишився і я сподіваюсь в найближчому майбутньому буде працювати безпосередньо по своїй професії.
Ви бачите, як зараз працюють жінки медики. Наскільки їм важко? Як вони пристосовуються?
В нас дівчат вистачає і в підрозділі, і в інших підрозділах бачу Донецькому напрямку, як на стабпунтах працюють дівчата. Звичайно, коли людина, скажемо так, кілограм 60-70, то дівчатам легше. А коли буває в нас бійці є і по 120 і по 130 кілограмів, то навіть мені буде важко їм надавати допомогу, а дівчатам ще важче. Але з мого особистого досвіду, безумовний плюс дівчат в тому, що вони дуже гарні реєстратори. Тобто поки чоловіки займаються фізичною роботою, дівчата заповнюють форми, журнали, доповіді, тобто все працює як годинник. Тому тут у дівчат більший плюс, чим мінус.
Спілкуючись з військовими, багато хто говорить, що коли вони потрапляють до цивільного життя, складно адаптуватися та перелаштуватися. Чи є таке відчуття у вас?
Я сам був таким, тому що в мене було таке, що додому я приїжджав раз в півроку на відпустку і все. Розмови були одні: що там місто, що нового і все. Більше нічого. Мені також було дуже важко приїжджати після півроку в зоні бойових дій. Перше: м’яке ліжко, дружина поряд. Ідеш по місту, поки ще не було наступу на Сумську область, ніби війни немає. Всі живуть і ти просто йдеш і не розумієш.
Дружина звикала жити сама, приїжджаєш на 15 днів і в неї знову потім сльози. Оце було мені найважче. Тому навіть інколи не хотілось їхати у відпустку, щоб просто не травмувати дружину.
Зараз багато хто проходить курси надання першої медичної, тактичної медицини чи підвищення кваліфікації. Зазвичай це роблять свідомі дорослі люди. На вашу думку, з якого віку краще дітей навчати таким знанням?
Особисто моя думка, щоб привчати мінімальним навичкам, хоча б забинтувати рану з підручних засобів варто хоча б з класа п’ятого-шостого. Щоб дитина мала розуміння, що таке бинт, вата, що таке той самий перекис водню, що можна просто хоча б ранку забинтувати, а не бігти. А от вже більш кваліфіковані первинні медичні навички необхідні із класу дев’ятого. Коли вже дійсно свідомі люди, тому що в дев’ятому класі багато хто йде вчиться в коледжі медичні. Для когось це може стати професією, але в наш час, елементарні навички надання допомоги первинної хоча б, як ми кажемо, закрити рану і забинтувати потуже, це треба знати.
В мене був випадок, що ходили до кінолога із собакою і виходжу, просто лежить чоловік на зупинці. Просто впав і лежить, біля нього натовп людей і на нього дивляться. Я підбіг — пульсу немає. Там в чоловіка відірвався тромб, але люди просто стояли дивилися, ніхто нічого не робить, розгублені. Поки приїдуть швидкі, ДСНС, поліція, треба намагатися що-небудь робити, тому що людське життя в нас зараз дуже швидко плине. Якщо один одному не допомагає, то тоді я не розумію, навіщо наша боротьба.
Пане Андрію, можете пригадати випадок, який для вас став або знаковим, або дуже переломним в чомусь?
Найбільше запам’яталось, напевно, це перші дні війни, коли я був на блокпосту на Роменській дорозі і на нас випадково виїхала російська самохідна артилерійська установка. Якраз проходив обхід по позиціях. Це зима, як не як, холод, хворіють хлопці. І САУ просто стала і звелася на нашу позицію, де ми стояли. Тобто в мене перша думка в голові — це якщо постріл, то голова десь на Баранівку, рука — на Баси, не буде що збирати навіть. Це запам’яталося найбільше. Ну і звичайно, пам’ятаю вже евакуації з побратимами з нашою бригадою, коли виїжджали туди, де люди не хотіли їхати інші, чи машина в когось поламалася, тобто сідали, їхали, виконували роботу. Всі моменти запам’ятовуються.
Довозили всіх поранених?
В мене в машині ніхто не помирав. Подальшу долю хлопців я вам не скажу, тому що я не знаю, самі розумієте, на Донбасі дуже багато хлопців, там є і суміжні підрозділи. Ми намагалися довести усіх. Передавали живими всіх, навіть дуже тяжких передавали живими.
Якою для вас буде наша перемога?
Для мене це не буде святом. Для мене це буде просто день: я візьму друзів, своїх побратимів, ми просто підемо на кладовище до наших хлопців, яких немає з нами, з якими ми разом починали наш шлях до цієї перемоги. Дай Боже, щоб вона була швидшою. Ми просто підемо і хлопців всіх згадаємо, розкажемо їм, що це все було не дарма, що ми перемогли. Тому що дуже багато моїх побратимів загинуло і скільки ще хлопців безвісти зникли. Особисто моїх друзів дуже багато зниклих, в полоні хлопці є знайомі. Свято буде, коли полонені всі повернуться, тоді можна це буде трошки назвати святом, але скільки втрат ми понесли. Треба пам’ятати ціну, яка була за неї заплачена.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМThe post "В мене в машині ніхто не помирав": бойовий медик з Сумщини розповів про свою роботу first appeared on Сумські Дебати.
Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua
Інші новини:
20.09.2025 На Сумщині загинув захисник з Охтирки Олександр Зіненко
20.09.2025 Охтирська громада розширює співпрацю з тиловими містами
20.09.2025 На Сумському напрямку минулої доби відбулося дев’ять боєзіткнень
20.09.2025 Поліцейські та капелани доставили гуманітарну допомогу родинам Шосткинщини