У Сумах волонтерський рух виріс до виробничого осередкуФОТО

14.06.2026

Наприкінці травня виповнилося чотири роки відтоді, як у Сумах народився волонтерський рух «МИ ТУТ». І рівно стільки ж він працює без пауз та права на зупинку.

За час повномасштабної війни осередок із п’яти активних містянок, який очолила Лариса Гніденко, виріс із невеличкої майстерні, де перші сітки плели з підручних матеріалів, у міцний волонтерський осередок, що створює власні рішення для потреб військових – від сучасних маскувальних систем, захисних обладунків до евакуаційних нош, непромокальних матраців та сухих душів. Усе це народжується у відповідь на реальні потреби військових і проходить перевірку безпосередньо на передовій.

Сьогодні «МИ ТУТ» – це сотні людей і кілька локацій у місті та за його межами. Звичайні містяни, переселенці – працюючі, пенсіонери, ті, хто має сім’ї та щоденні турботи. Але вони знаходять час, щоб приходити сюди й безкоштовно допомагати фронту. Хтось – на кілька годин, а хтось залишається на весь день, адже руки потрібні завжди!

Кожен вузлик, кожен виріб і кожна година роботи у волонтерському центрі – ще один крок до спільної мети. До Перемоги!

«Суми вистоять. І ти вистоїш»

Прикордонні Суми одними з перших зустрілися з війною віч-на-віч. Уже 24 лютого в місто заходили ворожі колони, і ця реальність накрила його раптово та безжально. Обласний центр прокинувся в іншому вимірі – замість звичного життя з’явилися вибухи, тривоги й напружене очікування кожної наступної години.

Війна Ларису Гніденко застала вдома. Телефонний дзвінок о п’ятій ранку від доньки, яка разом із сім’єю мешкає в столиці та теж займається волонтерством, був коротким і страшним: «Мамо, почалося…».

Хоча Галинка заговорила про це ще за два тижні до повномасштабного вторгнення, повірити, що таке справді може статися, було важко, – згадує Лариса. – Донька тоді наполягала, щоб уся родина заздалегідь домовилася, як будемо підтримувати зв’язок і де зустрічатися в разі небезпеки. Наче відчувала… Коли я почула те страшне слово – «війна», одразу взяла себе в руки. На мені була відповідальність за сім’ю. Чоловік уже багато років був прикутий до ліжка (на жаль, його вже два роки немає поруч), донька й двоє синів – далеко. Що робити? Діти благали мене виїхати до них. Але навіть якби я погодилася, зробити це було майже неможливо. Уже по обіді виїзд із Сум став фактично недоступним – місто опинилося в оточенні…

Перші два тижні війни були особливо важкими. Під постійною загрозою обстрілів люди запасалися продуктами, ліками та пальним, облаштовували укриття, підтримували одне одного й намагалися пристосуватися до нової реальності. Для Лариси цей період став ще й серйозним випробуванням для здоров’я – жінка захворіла на двостороннє запалення легень. «Я й сама підозрювала, що зі мною щось не так, – пригадує вона. – Стан постійно погіршувався, але пройти обстеження тоді було майже неможливо. Все ж мені вдалося потрапити до одного з медичних центрів, який продовжував працювати. Там і підтвердили діагноз».

Та відшукати в майже спорожнілому місті необхідні ліки виявилося непростим завданням. Аптеки одна за одною зачинялися, тож кожен вихід на пошуки перетворювався на справжній квест. Проте саме один із таких походів став для Лариси переломним. На дверях аптеки, яка ще працювала, жінка побачила плакат із написом «Суми вистоять! І ти вистоїш», створений місцевим художником Дмитром Дубовиком. У перші дні війни такими патріотичними постерами волонтери й небайдужі містяни обклеювали вулиці, підтримуючи бойовий дух сумчан. «Тоді в мені ніби щось перевернулося, – згадує Лариса. – Я зрозуміла: опускати руки не можна. Ніколи. Ні за яких обставин…».

Саме в той момент, каже жінка, разом із вірою в місто з’явилася й внутрішня впевненість: треба триматися та шукати можливості допомагати іншим. «Я зрозуміла, що в місті є спротив, хтось робить «коктейлі Молотова», є партизанський рух, який не дає зламатися, – підсумовує волонтерка. – І тоді прийшло відчуття, що й мені потрібно щось робити».

Ініціативна п’ятірка новаторів

Вже наприкінці березня 2022 року російські війська відступили від Сумщини, загроза окупації минула, однак війна для прикордонного регіону лише набирала обертів. Лариса Гніденко не одразу знайшла своє призначення через хворобу та виснаження – потрібно було зібратися з силами й зрозуміти, чим вона може бути корисною. Після перенесеної пневмонії жінка ще пережила складне хірургічне втручання. Але цей період вона використала з користю: у соцмережах вивчала потреби захисників: які речі, спорядження найбільше необхідні військовим на передовій, а також чим можуть допомогти волонтери.

Коли трохи відновилася – пішла до одного з храмів у своєму мікрорайоні, де вже організували плетіння маскувальних сіток. Спершу вона допомагала, сидячи й нарізаючи матеріали, згодом долучилася й до самого плетіння. Саме там познайомилася з такими ж невгамовними жінками, які прагнули робити більше. «Приміщення церкви було невеликим, а навесні 2022 року запити на маскувальні сітки зростали, – продовжує Лариса. – Мені хотілося запроваджувати техніки, які б пришвидшили роботу. Поки хворіла, я багато читала про різні техніки та стандарти: як швидше нарізати матеріал, як краще вплітати його в основу та як робити сітку рівномірнішою і міцнішою». Зрозуміла, що треба щось змінювати, адже кожен день приносив нові виклики. Дівчатка мене підтримали, й ми вирішили організувати щось своє. Одна вміла шити, інші – в’язати, кроїти. Так нас і об’єднало перше маленьке ядро ініціативної команди – усього п’ять жінок».

«МИ ТУТ» та сітка під «луг», яка стала уроком

Приміщення для майбутньої волонтерської майстерні Лариса знайшла самотужки. Вона буквально стукала в усі двері вільних приміщень, шукаючи місце, де можна було б організувати роботу. Уже в травні 2022 року жінки облаштувалися в невеликій кімнаті. Поруч була занедбана майстерня з ремонту пральних машин. Саме там знайшлися перші «меблі»: корпуси несправних пралок, на які поклали старі двері. Так з”явився робочий стіл, який, за словами волонтерок, служить їм і досі.

Матеріали для плетіння маскувальних сіток збирали буквально по крихтах. Частину купували в секонд-хендах, частину приносили небайдужі містяни. Щоб залучити якомога більше людей і водночас позначити свою діяльність, волонтерки розмістили по місту оголошення про збір тканини та речей для виготовлення маскувальних сіток, а також встановили картонні коробки для збору. А щоб люди знали, куди приносити допомогу – на коробках і оголошеннях написали просто: «МИ ТУТ». Згодом цей напис став назвою волонтерського руху, а пізніше – благодійного фонду «МИ ТУТ – Північний форпост», який очолює Лариса Гніденко.

До нашої першої сітки жодних зауважень не було – це був «дубовий ліс», – з усмішкою згадує жінка. – А от із другою вийшла справжня оказія. Хлопцям потрібна була сітка під «луг». Тут наша фантазія розгулялася на повну. Луг, трава, пташки, різнобарв’я квітів… Ми додали і ромашки, і дзвіночки, і смолку. Одним словом, створили справжню квітучу галявину.

Коли ж винесли цю красу військовим на вулицю, запанувала німа сцена. Здавалося, яскравішого килима годі було й придумати. Тоді ми швиденько придбали фарбу й за допомогою балончиків приглушили кольори. Саме той випадок став для нас важливим уроком. Відтоді почали ще глибше вивчати особливості маскування та підходити до роботи вже як справжні фахівці.

Вектор на західні стандарти та підтримка місцевих «кулібіних»

Тоді ніхто ще не знав, що з цієї маленької кімнати, саморобного столу та п’ятьох рішучих жінок виросте один із найпотужніших волонтерських осередків із 11 локаціями по місту та області. Роботи ставало дедалі більше, а разом із нею зростало й бажання робити все якісніше. Волонтерки постійно шукали нові матеріали, вивчали різні техніки плетіння та навчали цьому інших.

«За перші пів року роботи ми пройшли чималий шлях трансформації, – згадує Лариса Гніденко. – Коли дізналися про спанбонд – легкий і вологостійкий матеріал – першими в Сумах почали використовувати його для виготовлення маскувальних сіток. Тоді два рулони передала моя донька з Києва. Для їхньої волонтерської групи цей матеріал привезли з Польщі. Саме з них почалося наше знайомство з більш сучасними підходами до виготовлення сіток».

Згодом подруга Лариси надіслала з Чехії фрагмент натівської маскувальної сітки з перфорацією. Волонтерки уважно його вивчили, придивляючись до кожної деталі. Багато рішень доводилося адаптувати самотужки, адже готових інструкцій не було.

Ми змінили шість технік плетіння, – продовжує волонтерка. – Вчилися самі, навчали інших, а потім нерідко й перевчали. Постійно дослухалися до військових, які так само набували цього досвіду вже під час війни. Разом шукали найкращі рішення, удосконалювали підходи. Бо маскування – це насамперед про збереження життя.

В кінці 2022 року волонтери перейшли на перфоровані сітки зі спанбонду, вже тоді розуміючи, що за цим – майбутнє захисного маскування. Матеріал, на який шукали кошти, закуповували у вітчизняних виробників. А от із перфорацією довелося окремо шукати рішення. Ручне вирізання за принципом витинанки суттєво сповільнювало процес, тому Лариса почала шукати можливість механізувати роботу. «Такі люди в Сумах знайшлися, – говорить жінка. – На одному з підприємств інженер пішов нам назустріч. Різак під прес довелося кілька разів переробляти й підлаштовувати, щоб усе працювало як слід. Це суттєво спростило нашу роботу».

Викликів було чимало – процес пішов значно динамічніше, для плетіння використовували все більше рамок, тож виникла потреба розширюватися.

Під кожне завдання – своя сітка

Наразі волонтери приймають запити виключно від військових, щоб чітко розуміти, де саме використовуватиметься сітка – на якій місцевості, позиції чи для якої техніки. Від цього залежать тип маскування, матеріали, конструкція та вага виробу. «Із масовою появою ворожих БпЛА з’явилися запити на антидронові сітки, які ми плетемо зі спеціальних ниток та шнурів, – продовжує Лариса Гніденко. – Є рамки для тканинних сіток, які теж мають свій сенс у спецзамовленнях: вони міцні, не плавляться, виконуються в природних кольорах. Окремий великий пласт роботи – перфоровані сітки зі спанбонду різної товщини, кольору та конфігурації».

За минулий рік волонтери виготовили понад 106 тис. квадратних метрів маскувальних сіток. Це 15 футбольних полів за стандартами ФІФА! Проте, як зазначає Лариса, це не межа – дівчата могли б зробити й більше, якби було достатньо коштів на закупівлю матеріалів, які постійно дорожчають: «Інколи навіть плетемо в борг, коли на рахунку благодійного фонду немає грошей. Бувають різні часи. Часто це й власні кошти тих, хто приходить плести. Дякуємо й тим, хто донатить. Але, зазначу, такий запал, як на початку війни, вже зменшився. Дуже вдячна нашим друзям із німецького міста Падерборн – благодійній асоціації Ukraine Hilfe Paderborn e.V., які до нашого 4-річчя зібрали кошти і передали чек на 2,5 тисячі євро».

Маскування – не тільки сітки

Захисні обладунки для військових – не менш відповідальний напрямок роботи у волонтерів «МИ ТУТ». «У цій справі дуже важливі тонкощі: людині потрібен маскувальний костюм для руху чи для позиційної роботи, – пояснює Лариса. – Якщо це снайпер на дереві – він має з ним зливатися. Кожна деталь обговорюється: це може бути костюм, штани, пончо чи худі. Важливо також продумати, чи потрібен доступ до БК, чи має бути закритою лише спина тощо. Усе індивідуально, під конкретні технічні завдання. Плюс колір та інші нюанси. Комусь, аби «зламати» силует, додаємо пружні елементи, щоб він узагалі не нагадував людську фігуру».

Серед найбільш затребуваних індивідуальних маскувальних виробів – кавери, маскувальні костюми, «коники» (маскувальні халати), плащові костюми, накасники, плащі, пончо та навіть спеціальні маскувальні покривала. Кожен виріб перед передачею військовим обов’язково проходить тестування. «Завдяки розвитку вітчизняної промисловості з’являються сучасні матеріали та спеціальні прошарки, які не просвічуються, не пропускають тепло і не дають тепловізору виявити бійця, – розповідає Лариса. – Зараз також проходять випробування наші маскувальні тунелі, виготовлені за принципом теплиці. Це своєрідне швидке маскування, яке можна оперативно встановлювати та так само швидко демонтувати. Наразі їх тестують військові-новатори».

Речі, що рятують на фронті

Кожен рік війни має свої виклики, наголошує Лариса Гніденко. У 2024 році військові високо оцінили евакуаційні ноші з міцного спанбонду, який добре витримує навантаження, не боїться вологи та залишається легким у використанні. А минулого року від захисників почало надходити багато запитів на матраци, цьогоріч – ще й на компактні подушки. «Тоді ми відшили більше тисячі матраців, – говорить очільниця волонтерського руху. – І сьогодні в черзі на виготовлення понад 200 штук. Найбільший попит мають непромокальні матраци. Вони потрібні і на позиціях, і в місцях тимчасового перебування військових. Відправляємо комплектами – подушка, ковдра, матрац».

Коли навесні бліндажі затоплює, наші сумські матраци, як жартують хлопці, «плавають» так, що на них можна мало не переправу організовувати. Вони легкі – важать до 4 кілограмів, не вбирають вологу, а в згорнутому вигляді легко кріпляться до наплічника.

Спочатку, як розповіла Лариса, волонтерки виготовляли матраци з тканини. Та згодом виникла ідея використати пакувальний матеріал, який залишався від рулонів спанбонду, і зробити непромокальний варіант. «Один хлопець через три місяці повідомив, що весь цей час користувався нашим матрацом, – розповідає Лариса. – Казав, що він не раз рятував його під час ночівель у лісах і навіть на болотах. Після цього ми почали виготовляти матраци зі спеціального матеріалу, який набиваємо м’якеньким поролоном. Вони залишаються легкими, але стали значно комфортнішими у використанні».

Ще одне з останніх ноу-хау волонтерів – сухі душі для військових. До комплекту входять два рушнички, губка із синтепону, просочена гіпоалергенним гелем, вушні палички, присипка, крем для рук та засіб для догляду за ногами.

Такі набори особливо потрібні там, де немає доступу до води або можливості повноцінно помитися. Минулого року їх відправили близько тисячі. Зараз формують нові замовлення – зокрема й антимоскітні сітки.

«Для нас найважливіша оцінка – відгуки хлопців із фронту. Якщо виріб справді допомагає і полегшує їхню роботу, значить ми працюємо недарма», – зазначає волонтерка.

Що тримає?

«Мене тримає команда, – каже Лариса Гніденко. – Це люди, які повірили і залишилися поруч. Зійти з цього шляху неможливо, бо тоді я підведу не лише себе – підведу їх. Тримає відповідальність за кожну пару рук і за кожен виріб, який має дійти до військових. А ще – їхні вдячні очі…».

Та є ще одна сила, яка підтримує волонтерку глибоко в серці. Це її п’ятеро онуків, які народилися вже під час війни. Саме заради майбутнього наших дітей і заради Перемоги вона щодня знаходить сили рухатися вперед і не зупинятися.

Ірина Чирченко

Джерело: Сумські дебати - debaty.sumy.ua

Інші новини:

Коментарі: